Чи я поганець, бо хочу розлучитися з чоловіком через його батька?

Я, жінка 28 років та мій чоловік 31 рік, разом вже 5 років, одружені з яких більше 3-х років, дітей не маємо. Як я думаю, це стало головним важелем в тому, щоб стати «неугодною» невісткою ще на початку нашого шлюбу. Та я закрила на це очі. Бо діти ніколи не були питанням № 1 у моєму житті, та у наших стосунках з тоді ще хлопцем, а згодом чоловіком.

Десь через пів року, як ми одружилися вже пішли розмови від мого свекру (назвемо його просто «С») на кшталт: «Твоя жінка шо, хвора? Може їй обстеження пройти? Ви вже скільки разом – не можна швидше??? То їй стосунки потрібні були, то одруження, що ще?? Чи тебе, синку, навчити як дітей робити треба». Так-так, я все це чула і так – закрила на це очі, бо дуже кохала свого чоловіка і не бажала роздувати конфлікт. Хоча питання до чоловіка залишилося: «Чому ти промовчав і не захистив мене? Яке відношення має твій батько до НАШОЇ родини і ліжка?!». Пройшло трохи часу, ситуація забулася.

Так вже сталося (зараз я розумію, що це було дурне рішення), що я працюю у їх сімейному бізнесі. Розділяти робочі моменти і сімейні – стало дуже складно, адже директор-свекор виявився аж занадто конфліктною та емоційною людиною. А я, будучи ще трохи емоційно зеленою особистістю – постійно не розуміла як він може так сильно конфліктувати зі своїм сином (моїм чоловіком), мною та іншими колегами стосовно звичайних робочих питань, коли хтось був з ним не згоден. Я дуже через це засмучувалася, та чоловік заспокоював мене, щоб я не приймала це на свій рахунок, бо поза роботою і на загал (для сторонніх людей) свекор був «золотою людиною».

Пропрацювавши так ще якийсь час я стала помічати, що мій емоційний стан погіршується, але почалося повномасштабне вторгнення і вже стало явно «не на часі». Я прийняла рішення залишитися, бо ж тут «МОЯ СІМʼЯ, ЧОЛОВІК, як же я залишу». Відносини на роботі ставали все напруженіше. Я скидала це на відсутність роботи, стрес і багато чого іншого та сподівалася, що от скоро-скоро все налагодиться. Та чуда не сталося. Сталася спроба мого чоловіка налагодити відносини з колишньою дружиною. Це мене вкрай засмутило, бо розійшлися вони не на самій теплій ноті (якщо вірити йому і його родині, та це вже інша історія).

Тому я вирішила піти у терапію, звернулась за допомогою до психолога. Почала ділитися всіма конфліктними ситуаціями і шукати причини в собі: не правильно сказала, не так подивилася, не тим тоном звернулася і тд і тп – вайб максимально невпевненої в собі людини. На що отримала багато цікавої інформації про особисті кордони і самоповагу. Та не про це.

За 1.5 роки я стала зовсім іншою людиною, зрозумівши, що не можна дозволяти іншим людям на собі «їздити». Дуже довго мені відкривалися очі, та я таки вирішила (сарказм): 15 тис. зп – це нормально; Я занадто довго працюю, треба було йти одразу в декрет; Рабство – не порок.

Не смішні жарти, та змінити роботу я таки вирішила в надії на те, що стосунки з чоловіком налагодяться і ми будемо окремо від «сємєйного». Та як же я помилялася, що вирішити це питання вийде мирним шляхом…

Був звичайний робочі день, директор-свекор зранку заїхав в офіс, а мені якраз треба було вирішити декілька робочих питань, та проблему з невірними документами. Чомусь знову не сподобалося чи то моє питання, чи то мій тон чи то я сама. Але почався конфлікт через мої «тупорылые вопросы» и «неумение работать». На що я вже не витримала і сказала, що на цьому мої повноваження все і хай шукає іншого співробітника, який буде сидіти мовчки і не задавати «тупорылые вопросы». І тут розгорілося полумʼя ненависті і справжнього відношення до мене як до людини…

Дорослий здоровенний чоловік «викликав» мене, як пацика з района: «пошли выйдем» на вулицю. І я вийшла. Опинившись один на один я відчула, що зараз буде «бій за себе», так і сталося (далі прошу пробачити, та будуть цитати узькою мовою):

С–ты что ахуела совсем?! Ты что нахуй себе позволяешь?! Я–вы вывели меня сюда для чего? Продолжить конфликт и поорать на меня? С–как ты смеешь мне перечить и так разговаривать со мной при всех?! Ты тут блядь никто и зовут тебя никак, тварь. Это моё предприятие и я решаю кто тут за что отвечает! А ты должна рот закрыть и не гавкать!

(Нагадую, я всього лише намагалася врегулювати робочі питання, якими займаюся)

Я–а вы тогда кто? вы не имеете никакого права со мной так разговаривать! Это превышение полномочий и вообще не законно! Я не намерена продолжать этот разговор и ухожу сейчас!

Забігаючи наперед скажу, що в цей день мені не дали піти з роботи, а ще протягом двох годин вичитували мене як дівчисько, на що мені доводилося захищатися, використовуючи весь терапевтичний запас терпіння. Та людина на іншому боці конфлікту не була налаштована на здоровий діалог, а лише на застосування фізичної сили та свого впливу. Якби не втрутилася його дружина (яка дуже вдало приїхала по справам і попалила весь конфлікт), то можливо б я отримала як мінімум струс мозку, або зламаний ніс.

Напевно ви захочете спитати де весь цей час був мій чоловік?! Він був «зайнятий» і нічого не чув. А коли я відмовилася виходити ще і з ним та розповідати все від і до, бо вже не мала на це сил. Він пішов до батьків, які сказали йому, що все окей і нічого страшного не сталося.

Коли вже після роботи ми їхали додому, він просто сказав мені: «а чого ти очікувала? Він з усіма так спілкується», а на моє заперечення, що я, взагалі-то не всі – лише знизав плечима. І тоді я зрозуміла, що битву за себе я, можливо, виграла. А от за нашу «родину» – програла.

То ж, чи я поганець?