Чи можна справді любити/кохати таких, як я?
Всім доброго ранку, світанку, вечора чи дня та ночі.. Одним словом, доброго Вам всього. Я одразу перепошу за всі неточності, загубленя думки, помилки та т.д. в цьому пості. Я трохи нервую. І, це буде довгий пост. Природа не наділила мене вмінням писати горе-роздуми коротко.
Я, Д19 років, хотіли би звернутися до Вас за порадою чи просто бодай якимсь стороннім поглядом на все, що буде описано нижче.
Якщо задати швидкий і зрозумілий початок, — я прагну до стосунків з кимось і будь-якої іншої присутності нових близьких людей в моєму житті, так як не маю ні одного, ні другого. І, начебто, рішення цієї проблеми елементарне, мов запалення сірника — "Та піди ти й познайомся з кимось! Перед тобою увесь світ, дурбецало нерішуче ти таке." Та я, хоч і дурбецало, та не просто не рішуче в цьому розділі сторінки мого життя, а абсолютно тривожне і соціофобне.
Я АБСОЛЮТНО НЕ Є ВПЕВНЕНІ, ЩО ЗІ МНОЮ МОЖЛИВО "БОДАЙ ЩОСЬ". Хоч з кимось, хоч якось.
Чому саме так, і через що я нервую? Тут вже буде чекати довгий, кілометровий список моїх моральних травм, проблем, нереалізованих очікувань, розповідей як "Матір та інші діти не любили мене в дитинстві, і тепер я всіх боюся і ненавиджу себе", і бла-бла-бла-бла.. Ще хтось читає це, huh? Вибачте, перепрошую, хвилинка сарказму і самоіронії закінчилася. Повертайтеся. :)
Повертаючись до адекватності, без моїх ліричних хвилинок про якусь маячню.. :
Я симпатичні, єдиним недоліком свідомо можна вважати асиметрію обличчя, котра дає мені сильну невпевність у своїй зовнішності, але на котру не звертають словесно уваги інші люди. Не інст-шаблон зовнішності (якщо Ви розумієте мене як художники, котрі шукають неоднакові обличчя серед людей навколо, то Ви зрозуміли про що я), але віддаленою часточкою blunt logic мозку я розумію, що я маю приваблювати інших людей. Проте, все одно підсвідомо дуже соромлюся себе.
Я ментально хворі. Одразу треба сказати, — Ні, я не були у психолога, психіатра чи психотерапевта для постановки діагнозів. На жаль, через ставлення родини, відсутність економічної можливості і сильний гіперконтроль мені ще не траплялося можливості отримати бодай якусь кваліфіковану психологічну допомогу.
Але. Є випадки, коли можна зрозуміти, що з тобою щось не так і це явно відбувається не один рік. Я маю підозри на важку депресію, або інші взаємопов'язані з цим розлади. Також думаю про те, що можу мати РДУГ або РАС. Хочу повторити знову, на всякий випадок. Я не ставлю собі діагнози і не прагну знайти в себе "якусь болячку чи розлад"! Лише підозри, після років спроб розібратися в собі і поладнати зі своєю головою самотужки.
Самі по собі, я, зі слів інших і аналізу своїх вчинків до людей, добрі і явно непогані як компаньйон. Неважливо для чого, просто розмови, дружба, щось більше, чи стосунки. Навіть, якщо пригадувати слова всіх знайомих, я "надто добрі, розуміючі і зрілі". Підтримую, слухаю, раджу, допомагаю. Суцільний "green flag", якщо не повертатися до пункту 2.
Я.. Дивні. Я та сама дивна, надто гіперактивна людина у групі людей, котра має свій "почерк". Вподобання їжі, гардероб, поведінка, стиль розмови, надто тактильні. Завжди не схожі на інших. Не кажу це ні в позитивному, ні в негативному значенні (як мінімум, ось цю частину я стараюся робити).
Я гарно одягаюся. Але інколи це може бути надто по дитячому, надто якось відверто для більшості, або ще щось. Для своєї родини я в цьому завжди "ганьба". Але одногрупники оцінюють все це позитивно і навіть круто, тому я не втрачаю надії, що я не зовсім "ганьба". (Тут треба вставити набагато більш грубий набір різних образливих слів, але ми обійдемося цим загальним. :) ) Через слова родини я все одно хвилююся, що я якісь неприємні на вигляд, адже "не так як всі". /Мовою мого покоління, я не норміс від слова абсолютно./
/Зараз, до речі, сильно похолодало. Я ходжу у великій плюшевій шапці з вухами кролика. Очевидно, моя родина мене за це трішки (або не трішки) не любить і пригнічує, але більшість перехожих посміхаються такому незвичному для буденності дитячому вигляду. (Це, певно, ознака, що все ще добре?)/
Як Ви ставитеся до чогось подібного у інших? Чи вважаєте їх дивними, freak-ами, котрих треба здати в психлікарню? Або Вам байдуже? (Раптом, Вам навпаки це подобається?)
/Хвилинка закочування очей і самопоїдання себе, що я вже пишу "книгу", автобіографію, а не пост. Все це дуже саркастичним тоном, будь ласка. Ха-ха./
/Вибачте. Я намагаюся дати всі можливі деталі, аби мені в них ткнули і сказали "це добре і нормально" чи "ні, дурбецало ти таке, всі твої тривоги правдиві. Геть звідси."/
Я періодично дивно розмовляю, якщо це вголос, постійно гублю слова, неправильно їх вимовляю, або втрачаю свою думку. Багато жестикулюю, багато сміюся, багато жартую, і маю свою "чарівну" незграбність. Але зі мною цікаво спілкуватися і я можу підтримати будь-яку тему розмови, навіть якщо я чую про щось вперше. Як мінімум, я вмію слухати і ставити правильні питання. /Мені справді цікаво./
Жартую прикольно. Але інколи надто чорно і про мило з мотузкою. Проте, зі слів інших, це все одно завжди смішно.
І. Я нарешті згадали, я доволі драматичні. (Ні, я не влаштовую драми, коли я з кимось посварилися чи подібні ситуації. Це завжди щось жартівливе підчас якихось звичайних чи нервових ситуацій, аби посміятися. Я просто милий клоун.)
/Oh,sh-t. Цей список можна продовжувати вічно. Silly me./
- Я веган. При чому, по суті від народження. З власних на те причин, котрі нема сенсу пояснювати. Але зараз я вже і фізично не можу їсти (не впорається шлунок), і гидую до будь-якого контакту з "невеганським". Це доволі складна тема.
Я багато міркували над цим, особливо останні "свідомі" роки. І щоразу розумію, що з партнером, котрий вже не є веганом/вегетаріанцем, чи хто хочаб не перейде на це, не зможу ніяк бути в жодних близьких стосунках. /Ми буквально не поцілуємося, якщо людина перед цим щось подібне їла, huh./
- У мене дуже чітка позиція стосовно будь-чого рос. Ні і ні. Ні "язику", ні музиці, ні контенту, ні іграм. Лише їжу і інші побутові товари співпрацюючих з "рашкою" навіть не намагаюся уникати, бо розумію — це майже безкорисно на даному етапі.
/Можливо, нарешті перейдемо до проблеми, а не будеш писати аналіз себе? Закочування очей. — Так, так. Точно. Вибачте. Я знову заговорилися.. I'm sorry./
Я боюся, що зі мною не можна/ не зможуть/ не схочуть зустрічатися, і взагалі не покохають. Через все перераховане вище (крім 3 пункту), але найголовніше — психологічні проблеми і дивна поведінка, нейровідмінного, "не норміса". Хто буде зустрічатися з кимось травмованим, коли є здорові (бодай набагато здоровіші, ніж я)? Хто буде терпіти мене, водночас надто дитячих і несерйозних, але в іншу секунду "надто серйозних"? Навіть, для дружби, якщо упустити варіант стосунків.
Підсвідомо я розумію, що "Ну, ні, людей купа. І ти нормальні. Не жахливі. Навіть прикольні, здебільшого", але будучи на самоті з самими собою ця підсвідома частинка задушена лютою тривожністю.
Я мали раніше декілька онлайн стосунків з дівчатами, але це завжди був негативний і травмуючий досвід. /Дурбецало, це тобі знак не водитися з молодшими, навіть 1-2 роки різниці інколи як небо і земля./
Зараз я дуже хочу стосунків, після перерви в цьому плані з кінця минулої весни. І хочеться щось реальне, а не, вибачте, клятий онлайн. І з хлопцями, з котрими я за своє життя майже ніколи і не спілкувалися після 14. /Help, where are the instructions for dummies?/
І все знову зводиться до "Ну так, йди і шукай, дурбецало ти таке!", і я знову підіймаю картку-саморобний А1 плакат з "Але ж.."
Я ненормальні і у мене жодних шансів з хлопцями, поки я протягом років так..,нескінченої кількості певно, не зберу з себе наодинці щось більш здорове? Чи я все ж, дико надумую, і хочаб якась частка людей знайде мене в цьому плані не тільки "стиснувши зуби і зітхнувши, стерпимо й потерпимо", а й цілковитим варіантом чи навіть бажаною та цікавою людиною?
Як взагалі починати якісь взаємини між людьми, якщо ти одразу боїшся, що почувши "що ти ментально не okay, від слова зовсім", вони будуть моментально розвертатися чи занесуть тебе в список "максимум, товариші/знайомі"?
Як взагалі про це сказати іншому, аби це не було прямо в лоб, в перший день "Привіт, я ось, таке собі дурбецало, хворі. Давай дружити, а потім зустрічатися!"? Я розумію, що так і не треба робити, але.. Я починаю відчувати провину від однієї думки, що хтось познайомиться зі мною і буде думати, що все буде гаразд, а виявиться, що я якийсь тягар, і вони дізнаються про це "запізно". А якщо вони не готові до цього? Або просто мають своє негативне ставлення, чи інші будь-які негативні проблеми пов'язані з цим?
Так, я дуже невпевнені в собі. Так, це дуже очевидно. Так і так знову, я перепрошую за дурість і очевидність деяких речей. Але я майже не спілкуюся з людьми, крім одногрупників в університеті і 1-2х друзів, і мені справді потрібен погляд і думка не вузького кола моїх знайомих, котрі тебе люблять/приймуть будь-якими. Я відчуваю себе клятим тягарем для інших, просто через те, що моє життя було в певних періодах набагато важчим, ніж у більшості, і це залишило на мені слід чи взагалі травмувало мене.
І я не уявляю як ставляться до цього незнайомці, як вони сприймають мою особистість та якісь наміри стосовно мене, від початку знання про цей аспект мого щоденного життя. /Особливо, хлопці. Спілкуючись дуже багато років виключно з дівчатами, я не уявляю чи зреагуєте Ви нормально чи просто підете шукати когось іншого. (Логічно думаючи, всі люди це люди, що дівчата, що хлопці, але.. Але так, я зовсім не бум-бум з протилежною статтю. Dummy..)/
Я дуже прагну і вмію любити та кохати, й буквально втоплю свого партнера в цьому, підтримуючи, допомагаючи, і роблячи для нього все можливе в своїх силах. Але чи комусь буде це треба, якщо я "тимчасово чи назавжди браковані"?
Яка Ваша точка зору? Якщо хтось ще читає цю тривожну маячню, huh..